На крилах історії

Рудянська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів  Гніздичівської селищної ради

На крилах історії

(Виговський і село Руда)

Укладачі: вчителі Рудянської ЗОШ І-ІІІ ст. 

                Гніздичівської  селищної  ради

Посібник містить історичні дані про село Руда, розвиток шкільництва,

археологічні розкопки на території школи,

зв’язок з іменем Івана Виговського, гетьмана України.

Рекомендована  працівникам культури і освіти,

любителям  історії та небайдужим українцям.

Моє рідне село- світ дитинства чарівний,

Де тополі до неба, де безкрая ріка.

Кожен спогад про тебе такий неймовірний,

Кожна думка про тебе солодка й гірка.

Моє рідне село- мої злети й падіння.

Перша радість безмежна і сльози журби.

Ти пустило в мені своє вічне коріння,

Заронило у душу великі скарби.

ЗМІСТ

1. Про виникнення села Руда
2. Гетьман Іван Виговський і Руда
3. Розвиток шкільництва.
4. Археологічні дослідження на території школи.
5. Інсценізація «З історії села»

Село Руда

Про виникнення села Руда

Руда є одним із тисяч звичайнісіньких сіл Галичини і на перший погляд нічим особливим не відрізняється від собі подібних. Але занурившись у сиві глибини його історії, переконуючись, що воно таки особливе. Адже мало статус міста, яке колишній гетьман України Іван Виговський називав своїм і ходив по його вулицях, як добрий господар.

Село Руда знаходиться в південній частині Жидачівського району на Львівщині. Воно розташоване на правову березі річки Бистриці, однієї з приток Дністра.

Місцевість, де розташована Руда, була заселена від найдавніших часів. Встановлено, що на території сучасної середньої школи, на підвищенні над річкою, у XII–XIV ст.було укріплене городище. Пізніше тут був замок, маєток знатних українських родів. Архівні матеріали свідчать, що наприкінці XIV ст. власником маєтку в Руді був дідич Данило Дажбогович Задеревацький з роду Даниловичів.

Початково село називалося Пилипова Руда. Під такою назвою воно згадане в грамоті 29 червня 1394 року, в якій йдеться про дарування довколишніх сіл королем Ягайлом.

1623 року Руда отримала статус міста і Магдебурзьке право та стала центром великого ключа сіл: Волиці, Лівчиців, Ганнівців, Йосиповичів.

Від 1660 року містечко Руда разом з прилеглими селами переходить у власність родини Виговських і перебуває у їхньому володінні понад 100 років

Поблизу села у травні 1686 року Міхал Флоріан Жевуський отримав командування частинами королівського війська, які збирались у похід до Молдавії.

Сама назва Руда походить від того, що тут в часи Київської Русі добували болотяну руду, з якої тут же виготовляли залізо. Виплавлення заліза проводилось в місцевості, яка пізніше отримала назву « На Демнищах» (тепер поле). На цьому ще й зараз трапляються знахідки залізних шлаків.

Документ 28 травня 1484 року згадує Дмитра Даниловича, як тогочасного власника Руди. Дмитро був багатієм, мав Руду, Юсипітичі, Жираву, Волковичі, а також Вовків та Кагуїв біля Львова.

Від 1660 року містечко Руда як пише П.Дамбковський, перейшло в руки Івана Виговського. Того самого Виговського, що спочатку був генеральним писарем у гетьмана Б.Хмельницького. А після смерті Хмельницького влітку 1657 року Виговський до жовтня 1659 року виконував обов’язки гетьмана України.

Відомо, що з 3 вересня 1662 року Іван Виговський записався в члени Львівського Ставропігійського братства і того року імена членів його родинне були записані в пом’янник, Гошівського монастиря. Очевидно, Виговські пожертували якісь кошти цьому монастиреві.

Після смерті І.Виговського почалася боротьба між шляхтою за володіння його маєтками в Галичині. В цю боротьбу також була втягнута королева Польщі Марія – Людвіка.                                                                                

Вивчати історію нашого села дуже складно. Мало залишилося старожилів місцевого населення. Після другої світової війни у село було переселено українців з Польщі, а це не сприяло передачі історичних традицій в Руді. Але, опитуючи старожилів, яке проводили учні разом з вчителями, ми можемо сказати, що дійсно, такі пани Виговські були у нас в Руді, які були дуже добрими господарями. З розповідей старожилів ми дізналися, що у нас біля лісу колись була церква. У 1676 році турки плюндрували Львівщину. Були вони і в нас в селі. 700 козаків ішли перед боєм молитися до цієї церкви. Але турки напали зненацька на них і вони були вбиті, а церква зруйнована. Може то була і та церква, де поховали Виговського. І сьогодні біля лісу (це поле називається “за могилою”) і височіє  пагорб-могилка.

Історія села Руди складалася священиком Васильківським. Після його смерті ці книги були закинуті і спалені. Зараз стоїть завдання перед кожним жителем села робити самостійний внесок  у вивчення історії Руди. Потрібна свідома воля і бажання кожного жителя. Ми повинні зберегти те, що ми маємо і дослідити ще багато нового, яке б свідчило про дійсну історію нашого села Руди.

Кожен думай, що на тобі

Міліонів стан стоїть.

І за долю міліонів

Мусиш дати ти одвіт.

                           (І.Франко)

Гетьман Іван Виговський і Руда

Було колись –  в Україні

Ревіли гармати;

Було колись – запорожці

Вміли панувати!

Панували, добували

І славу і волю –

Минулося, осталися

Могили на полю!

Наше село Руда є одним із тисячі звичайнісіньких сіл Галичини і на перший погляд нічим особливим не відрізняється від собі подібних. Але якщо познайомитись із його історією, то можна сказати, що воно таке особливе. Адже мало статус міста, яке колишній гетьман Іван Виговський  називав своїм і ходив по його вулицях, як давній господар.

Село Руда знаходиться в південній частині Жидачівського району. Воно розташоване на правому березі річки Бистриці, однієї з приток Дністра. З північної сторони до села прилягає присілок Кохавина, з північно-східної сторони знаходяться Лівчиці, з південно-західної – Ганнівці, і зразу ж за ними село Юсиптичі (зараз Йосиповичі).

Місцевість, де розташована Руда, очевидно була заселена з давніх часів. Сама назва Руда походить від того, що тут в часи Київської Русі добували болотяну руду, з якої тут же випалювали залізо. Первісна назва села була Пилипова Руда. Саме під такою назвою воно згадане в грамоті від 29 червня 1394 року, в якій йдеться про надання сіл королем Ягайлом своєму слузі Данилу Дажбоговичу Задеревецькому. З того часу село Руда належало панам Задеревецьким.

Восени 1648 року, коли в Галичину ввійшла селянсько-козацька армія під проводом Богдана Хмельницького, піднялись і на повстання проти польського панства і місцеві селяни.

За дослідженням польського історика П.Дампковського від 1660 року містечко Руда перейшло в руки Івана Виговського. Того самого Виговського, що спочатку був генеральним писарем у гетьмана Б.Хмельницького, а після його смерті влітку 1657 року Виговський до жовтня 1659 року виконував обов’язки гетьмана України. Ми ставимо Виговського зараз після Богдана, бо він і був справжнім гетьманом. Іван Остапович Виговський – син шляхтича з села Вигова Обруцького повіту на Волині, чоловік добре освічений, був змолоду регентом (управителем) у Земському Луцькому суді, був писарем при польському комісарові на Україні. У битві на Жовтих Водах Виговський був у польському війську і попався до рук татарам. Богдан викупив його, як каже літопись, за одну шкапу і, знаючи про його освіту та здатність до всяких справ письменних, зробив його генеральним писарем. І справді, він не помилився: Виговський за все життя Хмельницького був йому щирим помічником, і, ставши  гетьманом, йшов тим самим шляхом і намагався осягти того, що не встиг довести до краю за своє життя Богдан.

Ще з історичних джерел ми знаємо, що Іван Виговський був людиною високого росту, з довгим носом та світлою бородою, прихильником зміцнення прав та привілеїв козацької старшини. Він мав спокійний, але сильний вольовий характер.

Коли козаки вибрали його гетьманом і віддали йому гетьманську булаву він сказав: “Ця булава буде для добрих нагородою, а для лихих – карою.” Тих слів він завжди тримався. Строго карав свавільних і непослушних, що хотіли завести нелад у українській державі. А заслужених людей, які щиро служили Україні, шанував і винагороджував та завжди слухав їх поради у важливих справах. З вибору Виговського були москалі дуже незадоволені. Вони знали, що він не дасть їм зробити Україні кривду. Тому старалися підкопати в народі його силу й повагу. Вони бунтували народ проти гетьмана, говорячи, що він хоче запродати Україну Польщі. Казали навіть, що він поляк, а лише вдає українця. Але під тиском внутрішніх чварів між старшинами Виговський був змушений зректися гетьманства. Історик Семен Наріжний у статті “Виговський по усуненню з гетьманства” писав, що у Виговського був маєток Руда в Галичині біля Жидачева, де спочатку були й оселилися Виговські, але пізніше перейшли до Бару. Історик Петрушевич у “Сводной летописи” зазначав, що у Виговського була приказка “А я продам Бар і Руду і заграю ляхам в дуду”. Очевидно, виникла ця приказка у зв’язку з агресивною політикою на Україні і невиконанням Польщею умов Гадяцького договору. Запідозрений у закликах до нового повстання проти Польщі, Виговський був заарештований і засуджений до розстрілу польським полковником Маховським. Розстріл відбувся 9 березня 1664 року у Варшаві. Історик Семен Наріжний писав, що тіло екс-гетьмана “з великими труднощами вдалося його дружині перевезти до Галичини. Там біля Руди Гніздичівської в склепі Христовоздвиженської церкви було поховано славного діяча. Смерть Виговського так вплинула на його дружину, що вона після цього прожила тільки три місяці, заповівши себе поховати поруч з чоловіком”. Петрушевич писав, що Виговський похований разом з дружиною у Скиті Манявському. Цієї ж думки дотримувався і Микола Голубець у виданій у 1935 році “Великій історії України”. Історик Крип’якевич висловлював думку, що Виговський міг бути похований у церкві села Юсиптичі.

Відомо, що з вересня 1662 року І.Виговський записався у члени Львівського Ставропігійського братства і того року імена членів його родини були записані в пам’ятник Гошівського монастиря. Очевидно, Виговські пожертвували якісь кошти цьому монастиреві. 

2004 року відкрили як філію Львівської галереї мистецтв «Музей гетьмана Виговського». Він розміщений у двоповерховому будиночку, в котрому колись мешкав управитель маєтку, а вже при радянській владі функціонувала лікарня. За метрів сто від музею є пам'ятник видатному гетьману. Він якраз навпроти колишнього маєтку Виговських. Нині тут ази знань здобувають місцеві дітлахи.

Крім музею та пам'ятника гетьману Іванові Виговському, в Руді вам обовязково покажуть на подвірї гетьманського маєтку і старезного дуба. Кажуть, що його посадив сам легендарний переможець у битві під Конотопом.

До садиби Виговських потрапляєш лише через місточок, бо довкола маєток обнесено глибоким ровом. Щоправда, маєток лише умовно можна назвати гетьманською садибою. Адже ця будівля з'явилася уже після того, як Виговські продали маєток наступним господарям — графам Петруським.

При вході до музею — гармата, у ньому чимало раритетів. Зібрано насамперед колекцію ікон з храму у Йосиповичах. Є і образочок з іконостасу йосиповицької церкви. Історики схиляються до думки, що його міг тримати у руках сам гетьман Виговський. Ще один цінний експонат — дубові двері, які 1712 року подарувала храму у Йосиповичах дружина сина Івана Виговського.

Також у музеї є і копії з картин епохи Виговського, і колекція портретів гетьманів, і чимало старовинних та козацьких речей. І, звісно, копія Гадяцького договору, і схеми та карти відомих переможних козацьких боїв. Садиба Виговського була детально описана в книжці Ірини Вороняк «50 куточків Львівщини, які варто відвідати».

Розвиток шкільництва в селі Руда

Школа в селі Руда має давню історію.

Є відомості про те, що до 1874 року в Руді існувала школа-дяківка. У травні 1874 року школа-дяківка була перетворена у нормальну школу з двомовним українсько – польським навчанням. 19 грудня 1894 року вона була реорганізована в однокласну державну школу, а у 1903 році – в двокласну. Громада давала в рік 6 сягів дров на опалення школи та платила 10 зр. на утримання сторожа. Реально школа була польськомовною, хоч у 1903 році у ній навчалося 266 дітей греко-католиків. Того року в Руді та Кохавині проживало 989 мешканців.

З 1898 року парохом в Руді був о. Теодор Дзьоба, 1869 року народження, висвячений у 1896 році. Він був національно свідомою людиною. Як зазначено у газеті “Свобода” №16 за 1907 рік, о.Дзьоба на передвиборному вічі у Жидачеві 10 квітня виступав з різкою критикою москвофільства і закликав виборців голосувати за кандидати від національно – демократичної партії д-ра Олесницького.

Отець Дзьоба намагався пробудити до освітньої праці місцевих українців. Він був ревним душепастиром і навіть у 1902 році отримав похвальну грамоту з консисторії. 23 травня 1910 року він відправив до намісництва заяву про бажання заснувати в Руді читальню товариства “Просвіта”. Статут читальні підписали: Антін Воробець, Іван, Йосип, Михайло та Петро Майкути, Андрій та Йосип Ференси, Антін Мазепа, Ілько Надійовський, Микола Людкевич і сам о. Дзьоба. Відкриття читальні було призначено на 21 вересня 1910 року. Але документи про її відкриття відсутні.

У 1833 році в Руді була збудована нова дерев’яна церква площею 18 ´ 9 сажнів, оцінена у 1838 році в 200 зр. Того року місцева дзвіниця була оцінена в 8 зр., вівтар – в 12 зр., образи Ісуса Христа та св. Миколая – по 4 зр., дзвони на дзвіниці по 40, 20 та 15 зр., напрестольне Євангеліє – в 7 зр. Разом в церкві було 6 богослужбових та 6 метричних книг. Тут також була невеличка бібіліотека з 30 книг. Найдавніша книга у ній походила з 1669 року, а основна маса книг з ХVIII ст. Книги були друковані у Львові, Почаєві Варшаві та Познані. В церкві зберігався документ ерекції, тобто надання земель Констянтином Виговським у 1774 році, а також інші документи.

 Відомо, що в 1920-х роках тут були певні впливи прокомуністичної організації “Сель-Роб”, яких намагався нейтралізувати місцевий священик Володимир Скоробагатий. У грудні 1927 року він робив спробу заснувати в селі читальні “Просвіта”, але це йому не вдалося.

В 1925 році помер пан Петруський, а свій  маєток він заповів у Львівський державний опікунський відділ, який призначив управителькою маєтку пані Петруську. Тепер у маєтку пана знаходиться школа.

В 1939 році прийшли радянські війська і в селі була встановлена радянська влада і сільська Рада.

Перед другою світовою війною школа знаходилась в нинішній господарській будівлі монастиря Кохавино. Директором школи був Кубрихт Іван Іванович. Після війни школа була перенесена в приміщення сьогодні діючої середньої школи. З 1946 року по 1957 рік директором школи був Мацовик Михайло Тимофійович, математик, перейшов працювати в Київський інститут вдосконалення. Завучем школи був Смик Іван Леонідович. З 1957 року по 1962 рік директором школи був Кравченко Іван Ількович.

З 1962 року директорами школи були: Хохлич Йосип Васильович, Пинянський Омельян Йосипович, Легенький, Будний Михайло Дмитрович, Красівський Йосип, Борис Зеновій Михайлович, які зробили великий вклад у розвиток школи. Працювало в школі багато прекрасних вчителів –  викладачів. Наша школа дала державі багато висококваліфікованих спеціалістів. Це:

Майкут Ярослава Адамівна – кандидат медичних наук,

Стенцель Йосип Іванович – кандидат технічних наук,

Коцюба Іван Олексійович – кандидат сільськогосподарських наук,

Крижанівська Станіслава Йосипівна – кандидат медичних наук,

Ярощак Петро Миколайович – кандидат педагогічних наук.

За повоєнні роки вищу освіту здобуло 200 чоловік, жителів с. Руди. 30 чоловік стали вчителями: Гучко Ганна Василівна, Красівська Леся Степанівна, Крижанівські Софія і Марія Йосипівні, Порціна Марія Михайлівна, Чорноног Марія Федорівна, Гучко Юлія Миколаївна, Дицьо Анна Михайлівна, Лабай Зеновія Володимирівна, Капцьо Марія Василівна, Корнелюк Люба Євгенівна, Токарчик Марія Андріївна, Ярощак Ганна Олексіївна, Войцович Люба Павлівна, Ференс Марія Йосипівна, Гебра Віра Євстахівна, Борис Галина Володимирівна, всіх і не злічити. Інженерами – 20 чоловік: Стенцель Ярослав, Пакош Роман Йосипович, Наконечний Роман Іванович, Ткач Олег Степанович, Токарчик Зеновія і Орест Михайлівні, Шапка Ярослава Володимирівна, Мамчур Надія, Давида Марія. 5 – лікарями – Майкут Ярослава, Красівський Ігор, Крижанівська Станіслава, Хомин Лілія. Економістами – бухгалтерами: Давида Володимир, Токарчик Ярослава, Швед Оксана, Ткач Мирослава, Майкут Ольга Юліанівна, Майкут Йосифа.

Є у нас офіцер запасу – Гоц Йосип Андрійович у Москві. Маємо своїх артистів: Голосняк Володимир, Малик Марія.

Маємо і своїх юристів – Качайло Ярослав, Ярощак Петро Володимирович, слідчого Карачевського Олександра Йосиповича.

Школа і сьогодні продовжує працювати, виховує молоде покоління, в любові до свого краю.

Археологічні дослідження на території школи.

Починаючи з 2003 р. на території подвір’я сучасної середньої школи у с. Руда (ур. Замчище), де містилася садиба Виговських (1660–1773), проводяться археологічні дослідження.

Із східного боку дворища XІV–XVІІІ ст. – маєтку знатних українських родів Даниловичів та Виговських – знаходиться широкий рів, який мабуть був розширений та поглиблений у ХІХ–ХХ ст. Ширина рову у верхній частині становить 15 м, довжина – 86 м. Рів штучно засипано з південного та північного боку у новітній час, щоб води з р. Бережниці не потрапляли у нього і не створювали небезпечної ситуації для школярів.

Дворище у плані мало прямокутну форму. Внаслідок земляних робіт при спорудженні панських маєтків у ХІХ – поч. ХХ ст., школи, гаражу, стрілецького шкільного тиру, спортивної площадки та формування шкільного подвір’я  земляні укріплення XІV–XVIII ст. майже не збереглися. З південного сходу дворище омивається р. Бережниця. Зрозуміло, що в’їзд на середньовічне укріплення був зі східного боку, від сільської дороги, де йтепер розташований вхід до шкільного двору.

Потрібно сказати, що аналогічні середньовічні укріплення ХІV–XVII ст. досліджені археологами П. Раппопортом, М. Филипчуком, П. Довганем на теренах України.

Сьогодні, на середньовічному дворищі розташовано будівлі середньої школи та господарські споруди, а центральна частина двору в окремих місцях має потужний щебенево-гравійний засип та частково заасфальтована і

служить спортивною площадкою, що значно утруднює археологічні дослідження.

Влітку 2004 р. археологічна експедиція Львівського національного університету імені Івана Франка зосередила увагу на розкопках зовнішнього підніжжя зруйнованої оборонної лінії на західній (тильній) частині шкільного

подвір’я за будівлею школи. Розкоп був закладений в 5 м на захід від шкільної забудови та 3 м від шкільного гаража. Тут на глибині до 0,8 м виявлено залишки споруди із побутовим матеріалом ХVІІ–ХVIIІст. Повністю розкопати даний об’єкт не вдалося оскільки він перекритий будівлями ХІХ–ХХ ст.

З метою встановлення нижньої хронологічної межі пам’ятки і вивчення культурного шару дворища 2006 р. проведено розкопки південно-східної частини шкільної спортивної площадки, вільну від гравію та асфальту.

Розкоп площею 60кв.м закладений у південно-східному куті шкільної спортивної площадки в 12 м на захід від рову, 36 м на південь від шкільної будівлі.

Внаслідок археологічних робіт виявлено багатошарове поселення з перших століть нашої ери, а також артефакти ХІІІ–ХVІ ст. та рештки будівлі ХV–XVIІІ ст. На матеріалах дослідження варто зупинитися детальніше.

Так, на глибині від 0,5–1,20 м від сучасної поверхні у чорноземі виявлено фрагменти виробів населення липицької культури. Жодних споруд цього часу зафіксувати не вдалося, оскільки над цими матеріалами знаходиться розвал будівлі ХV–XVIІІ ст.

У процесі дослідження відкрито металургійний горн ІІ ст., який знаходився на глибині 0,4–0,8 м від сучасної поверхні. Він вирізаний у чорноземі і всередині додатково виліплений глиною. Навколо горна знаходяться невеликі куски шлаку. Процес плавлення заліза не був завершений, і біля горну з південної сторони топки на глибині 0,6–0,9 м

залишився великий суцільний шматок криці вагою до 4–5 кг.

Біля залізоплавильної споруди виявлено залізний ніж довжиною до 10 см, який мав виразний перехід вістря в черенок як з боку спинки, так і вістря. Такі ножі часто трапляються на липицьких поселеннях у Липівцях, Ремезівцях та ін. Для цього типу ножів ще властиві пережитки латенських ознак. Аналогії їм можна знайти на пам’ятках північно-західних культур, а також південних культур латенського періоду з Румунії та Словенії.

У заповненні біля горну знаходилася глиняна обмазка, фрагменти ліпних горщиків та мисок, уламок глиняного сита. Посуд виготовлений з глини із значною домішкою шамоту. Його поверхня шершава, горбкувата, часто невдало викінчена. Колір посуду сірий з коричневим відтінком. Через незначне та нерівномірне випалення поверхня виробів має неоднакове забарвлення. Ліпили посуд на підставці, яку посипали піском, щоб до неї не прилипала глина. Нижня частина посуду формувалася з одного шматка глини, а стінки нарощувалися стрічковим способом. Про це свідчать деякі горщики, на поверхні яких видніються окремі смуги. Горщики в основному тюльпановидної форми. Вони мають рівні потовщені денця, які переходять у лагідно випуклий бочок. Останній вище найбільшої випуклості трохи звужується і переходить у легко розхилені вінця. У горщиків цього типу найменшим є діаметр дна, а найбільшим – діаметр вінець, від чого вони і дістають тюльпановидну форму. Один з горщиків орнаментований під вінцем горизонтальним валиком з поперечними пальцевими защипами. Незначна частина посуду має рівну, вигладжену поверхню.

Виявлено фрагменти декількох ліпних мисок коричневого та темного кольору. У них розширені догори стінки та відділені уступом прямі, іноді трохи розгорнуті вінця. У зв’язку з тим, що на поселенні не знайдено предметів, якими можна точно датувати, ми змушені час його існування встановити на основі аналогій в кераміці. Оскільки вона аналогічна знайденій на поселеннях в Липівцях, Майдані-Гологірському, Ремезівцях та ін., які датуються ІІ – поч. ІІІ ст., то можна попередньо визначити цим часом і пам’ятку у с. Руда Жидачівського р-ну на Львівщині.

Археологічними дослідженнями також встановлено, що над липицьким поселенням ІІ – поч. ІІІ ст. знаходиться розвал кам’яної споруди, ширина стін якої становила до двох метрів. Споруда знаходиться на віддалі 12 м від рову,

який зараз міститься у східній частині подвір’я школи. У розвалах кам’яних стін виявлена цегла-пальчатка, окремі екземпляри мають в центрі штучні заглиблення-клейма. Речові знахідки із розкопу представлені фрагментами глиняного начиння – фрагментами горщиків, накривок, мисок, кахлів, виробами скляного посуду із шишками-наліпками на стінках, залізними кованими цвяхами, кістками великої та дрібної рогатої худоби, коней, свиней, свійських птахів, перепаленим деревним вугіллям тощо.

На жаль, через характер покриття шкільної спортивної площадки повністю дослідити розміри фундаменту середньовічної споруди не вдалося, оскільки він виходив за межі досліджуваної ділянки у східному напрямку. Розвал фундаменту та стіни середньовічної споруди становлять монотонну сіро-жовтувату, глиняно-піскувату суміш, в склад якої входять великі камені та цегла-пальчатка, що чітко виділяються на фоні чорнозему. Товщина залягання розвалу фундаменту становить  0,20–0,30 м.

Потрібно відмітити, що активна діяльність людей у новий та новітній періоди (ХІХ–ХХ ст.) привела до значного вибирання каменю та цегли-пальчатки для пізніших забудов на вказаній території, і майже повністю знищили середньовічну споруду та рухомий матеріал середньовічного часу. Виявлена колекція глиняного посуду налічує понад тридцять фрагментів. Найчисленнішу групу становлять горщики. Вони представлені уламками вінець, часом із вушками, стінок та донних частин. Переважна більшість з них темно-сірого забарвлення (т. зв. “сиваки”), окремі світло- та темно-коричневих кольорів. Частина фрагментів носить сліди двосторонньої поливи зеленого або жовтого кольорів. Всі вони виготовлені на швидкообертовому колі з високоякісного тіста з домішкою дрібного піску.

Знайдено десять фрагментів днищ, які ймовірно належали середнім гончарним посудинам. Товщина основи денець та бічних стінок виробів сягає 1 см. Діаметри денець становлять від 8 до 16 см. Крім того, в розвалах укріпленої споруди містилися уламки декількох неорнаментованих покришок. Відростки покришок мають зрізану пласку поверхню. Цей посуд представлений в основному темно-сірими кольорами. Певну колекцію становлять фрагменти тарілок та мисок. Одна група з них характеризується заокругленими вінцями, внутрішнім зламом на тулубі, що переходить у широке дно. На іншому посуді відсутній внутрішній злам, а краї вінець відігнуті назовні. Збережені фрагменти носять сліди досить багатого оздоблення рослинним орнаментом, часом з технікою ріжкування, поливи. Діаметр вінець становлять від 25 до 30 см. Внутрішня частина однією з мисок покрита білою поливою, і розписана червонувато-брунатними квітами. Деякі фрагменти виконані в кольоровій гамі близькій до гуцульського розпису. Це дає підстави стверджувати про місцеве їх походження.

Цікавою є знахідка невеликого мідного підвісного замка округлої форми. Його діаметр становить понад 4 см. Можливо він використовувався для закривання скриньки або шкатулки.

Таким чином, знахідки виявлені в розвалах укріпленої споруди відносяться до ХІV–XVII ст. Темний перепалений ґрунт та деревне вугілля вказують, що мешканці замку зазнавали нападів і не завжди виходили переможцями у військових баталіях. Отже, на місцевості, де розташоване сучасне с. Руда, жило населення липицької культури з початку нашої ери.  Назва “Руда” походить від того, що тут в минулому добували болотну залізну руду, з якої отримували залізо. Як свідчать розкопки територію сучасного с. Руда обживали з перших століть нашої ери.

    Виявлені залишки середньовічного замку ХІV–XVII ст. дають змогу підтвердити архівні дані про місцезнаходження укріпленої споруди на колишньому дворищі давньоукраїнських родів Даниловичів та Виговських, де зараз знаходиться середня школа.

Інсценізація «З історії села Руда»

Обіч сцени – портрет гетьмана Івана Виговського, прибраний рушником. Над сценою на паперовій стрічці напис «1394 – Руда – 2014».

На сцену виходить сивий, босий, з бородою,дещо згорблений пустельник – монах в чорній рясі. На грудях дерев’яний хрестик на шнурочку. Підв’язаний поясом. В руці груба палиця. Простогнуючи проходить по сцені туди-сюди і повільно, роздумуючи говорить.

Пустельник монах:Ох, літа, літа! Так пливуть, як наша ріка і забирають в невідомість, у забуття страшні події нашого життя. Скільки вже років живу самітньо в лісі, який люди назвали Кохавинкою. Хто тільки за той час не проходив через нього – і татарва, і угри, і рицарство польського круля. Всі йшли попри мою обитель, а я дивився і думав: я «Чого вони шукають в цій землі? Що загубили тут?» Тяжкі вози місили болото лісової дороги і зупинялись на перепочинок там за рікою – в Руді. Не раз чув я звідти церковні дзвони, крики. А скільки разів горіло те село – і моє серце доліло від запаху диму. Бідні люди тинялись по лісу і чекали поки розбишаки заберуться з села, а тоді повертались на пожарище і знову будували хати. Скільки трупів засипали вони землею в полі «Під могилою».

З давніх-давен прозвали те місце Рудою, бо на мокляках виступає червоняста рудавина. А за князівських часів тут копали руду, котру перетоплювали на крицю. З криці ковалі робили серпи і коси, ножі і сокири. Руду топили в печі. Тепер на її місці поле, котре люди називають «В демнищах». Щоб палити в цій печі-домниці люди повирубували ліси навколо села і на їх місці постали сіножаті, хащі та мокляки. А ще чув я від подорожніх, що віддав Руду польський король якомусь панові. Як то тепер стане жити нашим людям? Коби дав Бог, щоб ліпше… (виходить зі сцени)

На сцену виходить багато вдягнутий пан із шаблею при боці, на ньому кожушок, чорні чоботи, висока шапка. Своїм виглядом нагадує боярина. В руці має скручений в трубку аркуш паперу, з краю якого звисає на шнурочку сургачева печатка. Проходячи по сцені, гордо розглядається по залу.

Данило Дажбогович. Отак-то! Знай наших! Добився я, Данило Дажбогович Задеревецький в самого короля Ягайла жалуваної грамоти на маєтки біля Жидачева. В самому Кракові писана! На вічні мої часи! Мої і моїх нащадків! (говорить з пафосом, піднесеним голосом. Далі стає однією ногою на лавку, розгортає грамоту і читає сам про себе). Йду оглядати свої маєтки. (Виходить).

Голос з-за сцени. Від боярина Данила пішов славний рід Даниловичів, який володів Рудою кілька сотень літ. Даниловичі дбали про Руду, його мешканців. Село отримало статус міста. До середини 17 ст. тут вже існувала школа, яку мав утримувати костьол.. цей костьол мав утримувати від кожного міщанина Руди щороку по 20 грошей та ще й 100 злот. З прибутків міської митниці…

На сцену виходить пишно вдягнута молода жінка-шляхетниця. На ній довга сукня. На голові оригінальна шапочка-капелюшок. На руці та одязі багато прикрас. Жартівливо і весело кидає в зал.

Анна Вояковська. Мам паньству щось повєдзєть. Яке цудовнє здаженє малам тутай, в Рудзє, єще пшед войнамі козацкемі.

Далі несподівано змінює вираз лиця і серйозним твердим голосом продовжує:

Я, шдяхетно народжена Анна Вояковська, дідичка Руди, свідчу, що року Божого 1646 тут сталося чудо. Їхала я ридваном з Жидачева до Руди і раптом у лісі Кохавина коні мов вкопані зупинилися на дорозі. Візник батогом пробував їх заставити зрушити з місця, але вони несподівано впали передніми ногами на коліна. Щоб вияснити, в чому річ, я вийшла з ридвана і раптом вгорі над собою на дубі побачила чудової краси образ Пречистої Діви Марії з малим Ісусом на руці. Навколо образу в повітрі горіли свічки. Вражена я уклякнула і почала молитись. Після цього коні зрушили з місця і я доїхала до Руди. Там я розповідала ксондзьови про побачене і він з людьми пішов до того місця. Руденський мельник Коробка виліз на дуба і хотів зняти образ і якась невидима сила кинула його на землю. Та він, впавши, не отримав жодних пошкоджень і не відчув удару. Через кілька днів ксьондз пішов до того місця з процесією, щоб ще раз спробувати забрати образ. З почестями на ридвані доставили його до костьолу, але першої ж ночі образ зник з костьолу і появився на своєму попередньому місці. Так і стоїть він на дубі над дорогою і кожен подорожній може помолитися або перехреститися ідучи попри нього. (Виходить). 

На сцену виходить стара селянка, боса, в довгій широкій спідниці, в білій блузці і білій хустині. В руці має серп. Біля неї йде дівчина, що несе в хустині горщик з кашею. Обидві про щось говорять. Селянка, зітхнувши, сідає на лаві.

Внучка. Та розкажіть вже бабцю про нашого діда.

Селянка. Ой, Марусю, та страшно споминати ці часи. Як почули в нашому місті, що десь там, на Україні, появився козацький гетьман Хмельницький, котрий жене ляхів і корчмарів з нашої землі, то наші люди якби подуріли. На ярмаках і базарах тільки й мови – чи прийде до нас Хмельницький, чи вижене від нас Мошку і Абрама. Вони обидва насильно продавали міщанам панську горілку і штири гарнці пива. А хто не купить, то б’ють. І дочекались ми…. Замість козаків прийшли татари. Місто спалили, діда зловили і пігнали в Крим разом з нашою худобою, разом з сусідами. А в кінці 1648 року вернулись пани до міста. Замість Мошки приїхав його син Менуель, відбудував корчму, але вже не було кому йти до неї. Ті люди, що по багнах та лісах врятувались від татар, тепер вмирали від голоду та червінки. Жовніри до решти обграбували наші статки.

На другий рік були зливи, наша річка розлилася, збіжжя не зібралисьмо. А тут пани податки деруть, бо йде вже война з козаками. А в 1650 році – бодай не згадувати – настав в наших краях великий голод. Люди кору з линини дерли, мішали з половою, мололи і пекли з цього хліб та їли. Жінки псів ловили і їли. А на третім селі, чула-м сама, що єдна мама своїх дітей поїла. (Внучка при цьому скрикує: «Йой, Боже!» - і хреститься.)

Отаке було… А наш дід Никола так і не вернувся з Криму… Але ходи вже Марусю, бо дістанемо ще від економа гаранником як спізнимось на поле. (Встає з лави, обоє виходять.)

Голос з-за сцени. Після Хмельниччини Руду купив київський купець Остафій Виговський, а від нього місто перейшло його синові Івану Виговському – гетьману України.

На сцену швидким кроком виходить дещо знервований Іван Виговський. Одягнутий багато, як козацький полковник – висоеа шапка з пір’ям, кунтуш, на поясі шабля, за поясом – пістоль, в руці – булава. Ходить по сцені і енергійно говорить.

Іван Виговський. От життя! Здається, що вчора був я генеральним писарем війська Запорозького, правою рукою Богдана. Після його смерті влітку з 1657 два роки був гетьманом України, поки Богданів Юрко підросте і вивчиться. Здавалося, що вже добився волі для України. Король погодився в Гадячі, щоб наша церква була рівною з латинською, щоб сиділи козацькі посли в сеймі, що рицарство й жовнірів на Україні не було. Два університети мали постати на Україні. Та ні, московський цар підняв бунт проти мене за Дніпром. І мусив я знову кланятися польським вельможам і татарським мурзам, щоб вигнати з України московських воєвод. Ох і трусився Михайло в Москві, як вибив я його кінноту під Конотопом. Та Варшава і Москва посіяли між старшиною ворожнечу і недовіру до мене.

І от тепер гетьманую в батькові Руді. Укріпив місто земляним валом, викопав рови  з водою. Гарно тут – рівно як на моїй рідній Волині. Недалеко Дністер тече, немов Дніпро біля Січі. Та що  того мені. Не можу спокійно тут сидіти, коли ляхи та москалі разом руйнують Україну. Ох, не можу. Продам таки Бар та Руду і заграю ляхам в дуду! (робить жест рукою). Зберу козаків і пожену ляхів за Сян. (Виходить). 

Голос з-за сценою. Не довелося Виговському здійснити свій намір. Гетьман Павло Тетеря та польський полковник Маховський, арештувавши його в Білій Церкві, засудили до смертної кари. Не дали й висповідатись. На світанку, 9 березня 1664 році постріл обірвав його життя в момент читання молитви до Богородиці. З великими труднощами жінка перевезла тіло до Галичини. Одні історики пишуть, що похоронили його в Скиті Манявському, який турки спалили в 1676 році. Інші пишуть, що поховали в склепі Хресовоздвиженської церкви біля Руди і через 3 місяці сама лягла поруч нього. Церка з такою назвою є в Ганннівцях. Але джо тепер ніхто не знає де насправді похований Іван Виговський.

Один з нащадків Костянтин Виговський, перейшов у латинський обряд і в 1738 році розпочав будівництво в Кохавині нового дерев’яного костьолу Вознесення Діви Марії, а через 10 років там постав монастир Кармелітів з чудотворним образом Діви Марії.

На сцену виходить молодий міщанин у високій чорній або сивій шапці з торбою за плечима, в плащі, в білих штанях акуратно заправлений в чоботи, в одній руці має палицю, а в другій – скручений аркуш паперу з печаткою на нитці.. Зупиняється біля лавки, відсапується, шапкою витирає піт з чола.

Міщанин. Ху –у! От і замучився, поки дотюкав з того Львова. А мус йти пішки, мус…бо на ціле місто доброї пари волів нема та воза. Все забрали – то татари, то жовніри, то сусідські пани. Але таки звільнили місто на сеймику в Судовій Вишні на 4 роки від сплати чопового, коли всі корчми попалені, люди з голоду мруть. Ох і наробили ж біди нам у вересні й жовтні турецькі й польські війська. Одні попелища оставили.

Пани ухвалили на сеймику, щоб їхні посли у Варшаві просили звільнення нашої околиці на 10 літ від військових данин та постоїв. Ой, дай Боже, щоб то сталося. Ну, йди потішу наших, хто ще тут залишився.

Виходить зі сцени, а за хвилину повертається з тої сторони куди й вийшов – але вже трохи старий, з сивими вусами, в іншого кольору шапці і плащі.

Міщанин. Ото службу маю! Ходжу та ходжу тією дорогою зі скаргами до Львова. Возом тут годі проїхати. Трохи направили ту дорогу та повінь знову все розмила. Та сил нестає на ті направи. І ось знову посилає мене громада зі скаргою до Львова. Цього 1714 року коронне військо пограбувало наше місто і цілу околицю. Тому просить громада, щоб пани звільнили нас від податків. Ой, якби ті наші скарги всі докупи скласти, то певно груба книга вийшла б. (Виходить).

Голос з-за сцени. У 18 ст. місто повільно відбудовувалось з руїн. Міська рада ввела навіть свої актові книги, які в пізніших часів були втрачені.. але підйом тривав недовго, бо вже в 1760-х роках Річ Посполита хилилась до занепаду. Занепадала і Руда. Не було коштів для ремонту замку та валів. Місто реально ставало селом, хоча платило державні міські податки – чопове та шележне.

На сцену виходить пан – в костюмі, в білій сорочці з галстуком метеликом, в червоних черевиках, з папкою в руці. Ходить задумано по сцені, щось бурмоче собі під ніс.

Голос з-за сцени. Надійшов 1820 рік. Власник Руди Ян Петруський ходить заклопотаний. Австрійський цісар Франциск наказав скласти нові земельні метричні книги кожної місцевості і згідно них визначити нові розміри податків. От і думає пан, рахує.

Пан. До дзябла! Ото клопіт мені з тою метрикою. Мушу все сам порахувати, а то ті писарі як понашкують мені податків не доплатишся (сідає на лаву, розкриває папку). Отже, в Руді є 107 номерів. Господарств є 100. З них 24 холупники. А з тих 24 є 8 жидів і 16 християн. Християни мають по 17 арів. Наш морг має таких арів 56. 5 господарів мають по 4 морги землі, 40 – до 7 моргів; 19 – до 8 моргів; 7 – до 9 моргів; 3 – до 11 моргів; ще троє мають по 13 – 14 моргів. Я маю 233 морги, церква – 16, костьол в Кохавино – 78 моргів. Гніздичіський двір має в селі 19 моргів, Лівчицький – 30 моргів, а решта земель – хлопські. Ну, здається, порахував все, треба йти звірити з писарськими рахунками. (Виходить).

На сцену виходить той, що озвучував голос з-за сцени.

Голос з-за сцени. Так жило село в минулому своїм господарським життям. В селі розвивалася освіта. Спочатку існувала школа-дяківка, а потім вона була перетворена у нормальну школу з двомовним українсько – польським навчанням. Дальше йде реорганізація школи в однокласну державну, а згодом в двокласну державну школу. Зусиллям ксьондза Тшопінського в Руді постала крамниця польського товариства. В 1902 році було засноване в Руді товариство «Просвіта».

Ми старалися вам відтворити далекі події нашого села. Історія не стоїть на місці, вона йде далі. Ми пишаємося тим, що ми маємо свою державу, нашу рідну Україну, і наше село – це частинка історії нашої держави, яка розвивається, багатіє, йде вперед і разом з нею йдем вперед і ми.

Звучить мелодія гімну «Ще не вмерла Україна». Всі встають і співають.